Розбудова Києва. Історія столичних прибуткових будинків. Частина 5

Вік прибуткових будинків у Києві, зокрема, виявився надто коротким. Після встановлення радянської влади прибуткові будинки як приватну власність було конфісковано, передано кооперативам, а далі — державі. Однак, найсуттєвіше, з огляду міркувань «соціальної справедливості», — прибуткові будинки втратили основну житлову функцію окремих впорядкованих ізольованих квартир і кожна квартира перетворилася на «комунальну» — з наданням окремих кімнат окремій родині із загальним користуванням кухнею та санітарними зручностями. Чимало колишніх віталень у таких квартирах було перегороджено на дві-три кімнатки, «ущільнено» заради тої ж таки «соціальної справедливості».

Щільна й, до певної міри, безладна забудова горішньої частини вул. Інститутської. На передньому плані - дворове крило будинку № 20. Фото Д Щербаківського, 1914 р.	Щільна забудова вул. Миколаївської — колишньої садиби Ф. Мьорінга. Знімок зроблено з мансардного поверху «Будинку Гінзбурга». Фото  Д. Щербаківського, 1914 р. Внизу - особняк М Фабриціуса.	Над центром міста бовванів перший київський «хмарочос» — відомий під назвою «Будинок Гінзбурга», вул. Інститутська, 16-18. Фрагмент. Архітектори Ф.-М. Троупянський та А. Мінкус, 1908-1909 рр. Фото В. Малакова. 1932 р.

Слід зазначити, що фізично, навіть за умов варварської експлуатації як «комунальної», «загальнонародної» власності, колишні прибуткові будинки змогли проіснувати до капітальних ремонтів по сто років. Саме капітальні ремонти остаточно знищили не лише оздоблення інтер’єрів, що інколи становили величезну художню цінність, а й саме планування квартир заради єдиної тези — теж надбання радянської доби — «надати кожній радянській сім’ї окрему ізольовану квартиру». Оскільки ж за встановленими радянськими нормами лише найвищі посадові особи державної та партійної верхівки могли користуватися такими багатокімнатними квартирами (та й то — державними, «казенними»), не підлягало переплануванню й поділенню на невеличкі одно-, дво-, трикімнатні квартири. Зневажливе, виплекане десятиліттями ідеологічної обробки населення, ставлення до культурної спадщини минулого, настирне втлумачення тези про низьку вартість архітектурного надбання Києва ХІХ-ХХ століть сприяло варварському нищенню історичної забудови, навіть пам’яток світового значення. Це відбувалося на тлі політичного та фізичного нищення інтелектуального цвіту нації, культивування «пролетарського світогляду», що відкидав будь-які прояви буржуазного «старорежимного» способу міського життя. Разом з приватною власністю рішуче засуджувалося все індивідуальне, натомість впроваджувалося «здорове» комунальне життя у комунальних помешканнях та гуртожитках. Це явище набуло дальшого поширення у повоєнний час, коли на відбудову Києва, на його промислові підприємства масово линула, тікаючи з колгоспів, сільська молодь — носії абсолютно іншого менталітету щодо урбаністичних засад життя. Новоявлені кияни, гаслом для яких стали рядки відомого українського поета Дмитра Луценка — також новоявленого киянина: «Як тебе не любити, Києве мій», покладені на музику так само уродженцем села Платоном Майбородою, по-своєму сприйняли образ Києва як міста. «Дорогими для мене стали схили Дніпра» (тоді ще не заліснені прибульцями) — натхненно співали вони. Проте у глибоко ліричних піснях того часу не було слів про архітектурний образ міста — музику, застиглу у камені, — не зрозумілий і чужий тим, хто звик до рідного порога, від якого стежина вела до хвіртки через власне обійстя, а не... на парадні сходи багатоповерхівки. За таких умов і під час капітальних ремонтів, розпочатих досить широко у 1970-ті роки, знищувалися декоративні вежі, аттики, різьблені парадні двері, ворота, коване огородження балконів, ліплені прикраси тощо - чужі й не потрібні радянським господарникам.

Прибутковий будинок по вул. Миколаївській, 9, що належав Л. Гінзбургу. Архітектор Г. Шлейфер, 1901 р. Фрагмент листівки початку XX ст.	Прибуткові будинки на вул. Інститутській: старого типу - №20  та нового - № 16—18 («Будинок Гінзбурга») - праворуч. Фото 1935 р.	Панорама центру міста — з солярія на даху будинку по вул. Прорізній, 18 (тепер 20). Ліворуч — «Будинок Гінзбурга». У центрі - батько автора. Фото Є. Малакової, 1933 р.

На зламі XX—XXI століть, коли вседозволеність і корумпованість на всіх рівнях стали нормою, зухвале псування історичного центру Києва призвело до нових втрат. Коли в останні десятиліття громадськість почала піднімати голоси протесту проти такого ставлення, це на певний час призупинило суцільне нищення. Однак згодом всевладно запанувала виняткова вигода тих, хто замовляє нову забудову, і тих, хто, нехтуючи нормами та правилами будівництва, за браком моралі й сумління почав «ущільнювати» старі квартали центру Києва. Отож лиха завдано чимало, і Київ продовжує втрачати власне обличчя.
Саме з огляду на привернення уваги громадськості до того, що ж було і що лишилося, і задумано було це дослідження, у якому зроблено спробу впорядкувати ті відомості про прибуткові будинки у Києві, які ще живі у пам’яті, а не лише у розпорошених документах.

За матеріалами книги Д. Малакова «Прибуткові будинки Києва»